Лучше стареть на чужбине - тут ни к кому никаких

претензий, здесь ни одно мертвое тело, ни одна живая душа
ничем тебе не обязаны. Старые счеты? Их
мы оставили там, на родине, Можно жить, не спеша,
забывать, путать даты, какой-нибудь эпизод
на рассвете как рыба выпрыгивает из темных летейских вод.
Посмотришь и ужаснешься, неужели со мною так
обходилась жизнь? Или это кто-то иной
ходил, втянувши голову в плечи, курил болгарский табак,
с полулитровой кружкой стоял у подвальной пивной,
сдувал тяжелую пену, и пена летела ввысь,
семнадцать мгновений весны, мгновенье, остановись.
И мгновение замирало, словно в Летнем Саду
парковая скульптура, три грации, или львы
в городском саду, где оркестр, к своему стыду
безбожно фальшивит, где песик среди травы
вынюхивает чей-то тяжелый непоправимый след,
где удавиться хочется, но, к сожаленью - не след.
Чужбина иное дело, иное безделье, она всегда
способствует долголетию, одиночеству среди птичьих стай,
отражениям в водоемах, репортажей из зала суда
не прочтешь в газете, сколько ее ни листай,
повторюсь - никто и ничем, воздух и тот - не твой,
старость тянется паутинкой над седой головой.

Борис Херсонский
2015

В спаленке -

Да в спаленке -
Спит немного
Маленький
(Но немножечко большой) -
Обладающий душой.

А по речке-по реке
Ходит месяц в колпаке,
Ходит месяц в колпаке,
Носит воду
В кулаке.

А под темной
Под водой
Ходит окунь с бородой,
Хочет месяц проглотить
Да не может
Ухватить.

Уж я окуню велю
Наготовить киселю,
Малых деток угощать,
Бородою
Не стращать.

Ой да люли-разлюли,
Будет кушать кисели
Мой немного небольшой,
Обладающий
Душой.

Мария Рупасова
2014

Мы в приехали в полночь, в метельную злую тьму

Караваном из трех внедорожников шли гуськом,
Обогнув перевал, что таился в густом дыму
И простреливался пехотным ихним полком.
На дворе вполголоса переговаривалась родня
И клубилась в морозном воздухе анаша
И суровые люди расселись вокруг огня
Набивая привычно запасные рожки калаша
У постели столпились женщины и когда
Мы вошли, они расступились, впуская нас
Фонари армейские, качаясь туда-сюда
Колебали тени во впадинах темных глаз.
И сказал командир – сестренка, тихим огнем,
Нынче каждая светит тропа, что сюда вела,
И пастухи упрямо бредут по ним,
Потихоньку прихлебывая из горла.
Все потоки, сестренка, холодные все пруды,
Перемерзшие, словно шепот больных детей,
Нынче тоже сияют, и даже трепет звезды
Сладко загустевает отголоском благих вестей.
Твой малец будет знать все слова и все имена,
Он вместит в себя и охватит собою всё,
Нашу злость и печаль, что гложут нас дотемна,
Все что нас заводит, братает нас и несет.
Ему будут послушны все твари земли и вод,
Он в любови своей будет хранить всегда
Каждый отвоеванный нами дот
все мосты, долины, высоты и города.
И покуда дети родиться будут от нас,
И покуда будут тянуться к его лучу,
За любую из пристрелянных этих трасс
Будет кому подниматься плечом к плечу,
И покуда с нами духи и мертвецы
Ни один нас не сдержит Спаситель или Аллах
Все проходит сестренка, останутся лишь рубцы
От шрапнели и пуль на черных наших телах.
Пусть твой малый узнает, как мести наука тяжка,
Пусть растет и мужает в кочующей нашей толпе.
Командир наклонился и вытащил из вещмешка
И пристроил в изножье побитый фабричный ТТ.
И тогда мы все, кто стоял у него за спиной,
Начали доставать амулеты, ножи и пруты
Кто-то даже наваху достал с рукоятью резной
И назад отступил, чтоб другие могли подойти.
Там уже лежали золото и фарфор
Серебро, ковры, и груда теплых вещей,
И глядели окна в черный полночный двор,
И дымы поднимались в небо из сельских печей.
И одна из женщин шла с фонарем в руке
словно ведьма несет луну, ну а вслед за ней
пастухи и солдаты вышли в путь налегке
и под их ногами не расступался снег.

Сергий Жадан, 2011
пер. Мария Галина, 2014

Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму,

караваном із трьох позашляховиків,
обійшли перевал, що лежав у густому диму
і прострілювався одним із піхотних полків.

На подвір’ї було вже чути сусідів та їх рідню,
і в морозне повітря здіймалася анаша,
і похмурі бійці грілися коло вогню,
набиваючи навчено запасні ріжки з калаша.

У кімнаті стояли жінки – юні й старі.
Щойно ми увійшли, вони відступили вбік,
і тримали в руках військові тяжкі ліхтарі,
розганяючи тіні з вилиць і темних повік.

Капітан промовив: сестро, усі шляхи,
що вели сюди, всі дороги й стежки,
нині світяться в темряві, й втомлені пастухи
ними тихо бредуть, допиваючи вперто пляшки.

Всі потоки, сестро, всі холодні ставки,
перестуджені, мовби горла малих дітей,
нині срібно горять, і навіть низькі зірки
загусають вгорі відлунням добрих вістей.

Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова,
що лише існують, він зможе назвати все,
в ньому буде наша печаль і наша злість больова,
що заводить нас, єднає нас і несе.

Його будуть слухати звірі, птахи й вужі,
йому стане любові, щоби завжди стерегти
перехоплені нами колони та вантажі,
контрольовані нами долини, висоти й мости.

Адже доки діти народжуються від нас,
доки вони ростуть на нашій землі,
доти є кому битись за кожну з пристріляних трас,
доти є ким поповнити лави - невтомні й злі.

Доки духи й померлі приходять з нами сюди,
нас не стримає жоден Спаситель і жоден Аллах.
Все минуще, сестро, вічні лише сліди
від шрапнелі та куль на наших чорних тілах.

Хай малий сприймає помсти науку важку,
хай навчається справі та поміж нас росте, -
капітан покопався у похідному мішку,
і поклав до ліжка старий заводський ТТ.

І тоді ми всі, ті, хто стояв за ним,
почали діставати ножі, амулети й прути,
хтось дістав наваху з руків’ям твердим і міцним,
і ступив назад, щоб інші могли підійти.

Там уже лежало золото й килими,
порцеляна, бронза, й купа теплих речей,
і стояло за вікнами небо чорне зими,
і дими підіймалися в нього з сільських печей.

І одна з жінок, із ліхтарем у руці,
наче відьма з місяцем, вийшла в глибокі сніги,
і за нею рушали всі пастухи та бійці,
і ступали снігом, ніби не мали ваги.

Сергій Жадан
2011

я не знаю солодших місць

понад сад де хотіла вмерти
ти приходиш до мене гість
в сад уперше у сон вчетверте
і сорочка стає тісна
запах поту не страх а досвід
все пронизливіша весна
відчуває тебе на просвіт
раптом срібне і золоте
вислизає сльозою з вени
і з безодні росте святе
тіло вічнозелене
доки пташка гусне у рукаві
я збираю яблука в голові
ти ж даруєш яблукам і мені
письмена і пісні

Марианна Кияновская
2015

я дивлюсь на себе із вікна

вкладена в повітря між словами
дотик ніщоти іде війна
біль снігів не ставши островами
не зустрілись ти і я а ця
що навчилась убивати вмерши
стала теплим попелом лиця
і сьогодні скаменіла вперше

Марианна Кияновская
2015

прямоходіння з устя ріки і вгору

прямохотіння мати себе прозору
чаша містерій повна як тінь листка
я не зникома просто уже тонка
жили набухнуть кров потече із рани
стане повітрям тихе густе багряне
ти запитаєш хто я у тілі мови
я солонаве тепле щемке раптове

Марианна Кияновская
2015